Вулиця — веселі вечорниці: учасники та особливості проведення

Вулиця — своєрідна традиція відпочинку і спілкування сільської молоді на відкритому просторі. Як правило, місце збору молоді було на майдані посеред села, чи біля водойми, на лісній галявині, чи навіть на лавочці в когось під хатою. Більше про колорит дійства — далі.

Особливості веселих вечорниць

Такі веселощі починалися з приходу тепла, на Великдень, і продовжувалися протягом літа: коли не було польових робіт — майже кожен вечір, а потім тільки у святкові дні та на вихідні. Зазвичай, «вулиця» — безперервне і веселе дійство: дівчата співали, музики грали, усі танцювали, веселилися, жартували та загравали один до одного. Саме під час таких розваг і відбувалися знайомства хлопців та дівчат, а потім і прилюдне оголошення про їхні стосунки.

Гуляти молоді люди починали з 16–17 років. Хлопці, що вперше виходили на вулицю, несли для всіх «могорич» — декілька пляшок вина або горілки. З дівчат такої плати не брали. Але якщо дівчина до 20 років не брала шлюб, її вважали «старою дівою».

Першими до «вулиці», коли починало сутеніти, збиралися і заводили пісень дівчата. Співали ліричні пісні про дівочу долю, про те, що не хочуть жити з нелюбом («Ой на горі та город зряжен»). А коли бачили, що наближаються хлопці, могли й жартівливу чи глузливу заспівати. Популярними були дівочі хороводи: кругові і ключові. Кругові — це такі, коли одна з юнок у колі товаришок показувала все, про що співають дівчата: «Подоляночка», «Мак», «Перепілочка» та інші. Ключові — це коли дівчата ходять одна за одною в лінію — ключем. До ключових належать «Кривий танець», «Плетениця», «Вербовая дощечка» та інші. На Великдень дуже популярним був хоровод «А ми просо сіяли», що водився двома ключами.

Читайте також:   «На всі 100» про обласний огляд «Етно-традиції Миколаївщини»

Пізніше, зібравшись до гурту, приходили хлопці. Спочатку вони спостерігали за тим, як дівки співають, а потім починали жартувати й запрошувати їх до танців: метелиці, шумки, козачка, а ще «Якова», «Карапету» «Ойри».

Крім того, під час «вулиці» гралися у веселі забави, яких молодь знала раніше так багато. На півдні України ще у 50–70 роках дівчата і хлопці збиралися на вулиці грати у «Козаки-розбійники», «Бабу-куцу» та «Бояри, ми до вас прийшли».

У селах нашої області, як і на Херсонщині, південній Київщині, Таврії, Лівобережжі та Слобожанщині, на Великдень ставили «качелю» (гойдалку). І це була не тільки розвага: якщо погойдався на ній, — очистився повітрям від усяких негараздів і хвороб. Вважають, що звичай гойдатися на «качелі» походить зі сходу, де він був відомим ще зі старовинних часів. До України це, скоріш за все, прийшло з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка — улюблена весняна розвага.

Розповідь Параски Лободи

Директор Маломечетнянського краєзнавчого музею Людмила Березка записала розповідь Параски Лободи (1908 року народження) про знайомство молоді: «Хлопці наймали хату у самотньої жінки, замовляли музику, а дівчата в складчину готували частування. На вечорницях співали, грали у «фанти», «зайчика» та інші народні ігри, а також танцювали. Улітку хлопці наймали троїсті музики (бубoн, скрипка, гармошка) і вечорниці проводили на степку. Тут знайомились, здружувалися з дівчатами і, якщо парубок вподобав собі дівку, одразу ж, у найближчу неділю, засилав до неї сватів.

Ще знайомилися з дівчатами з сусідніх сіл біля млина в селі Голосково, коли дівчата з батьками привозили пшеницю на помел. А також зустрічалися на базарах, ярмарках, біля церкви. Бувало так, що їздили на храмові свята до родичів: на Святого Михайла — у Тридуби, на Покрову — в Адамівку, на Святої Параски — у Люшневату. Спочатку йшли на службу Божу, а потім гостювали в родичів. Тож хлопці мали нагоду «видивлятись» гарних дівчат з інших сіл. Бо ж, як каже прислів’я: «“Хоч і сова, якби з другого села”».

↓
Розмір шрифту
Контраст