Хатні обереги українців

З давніх-давен люди вірили в захисну силу різноманітних амулетів і ритуалів. Про вісім родинних оберегів, популярних серед українців, — далі.

Батьківська хата

Біленька хата, що ховається серед яблуневого або вишневого садка, здавна є етнічним символом України. Батьківська хата — це не тільки людське помешкання, але й родинна святиня, місце єднання роду, куди завжди повертаються діти й онуки.

До зведення сімейної фортеці ставилися дуже серйозно. Українці ніколи не ставили будинок там, де проходив будь-який шлях; на місцях сварок, трагедій, погостів тощо. Ретельно продумували все, щоб прилеглий город виходив до річки.

Починали будівництво в теплу пору року, найкраще — на початку місяця. Часто хату зводили всім селом — на толоці. Увесь процес будування супроводжували своєрідними ритуальними діями. Цікаво починався обряд закладин хати: уранці на місце майбутньої печі ставили стільчик, застеляли його рушником, ставили на нього хліб-сіль, воду або вино в чашці та квіти. Один із майстрів підходив, цілував хліб, молився, і так, з Божим благословенням, брався до роботи.

Перший камінь не закладали, поки не пролетить крук. Дотримувалися й інших обрядів: «закладання сволока», «будівельна жертва» (при облаштуванні фундаменту в жертву кидали дрібні гроші), «квітка» (коли на завершення будівництва на гребінці даху ставили дерев’яний хрест із квітами). Після роботи господарі обов’язково пригощали будівельників святковим обідом. Першим до нової хати запускали півня або кота. Господарі намагалися занести жаринку зі старої печі, щоб запросити Домовика, що завжди живе за піччю.

Люди вірили, що світ поділений на три частини: небесну, земну й підземну. Це повністю відображено в селянській хаті: стеля і сволок — це небесний, духовний світ; двері, вікна й стіни — земне, реальне життя; підлога, поріг і призьба — це межа між реальним і підземним світами.

Піч — теплий центр оселі

Зазвичай піч ставили при вході до світлиці, по діагоналі до покуття. Поки вогонь є в печі, жодні злидні не можуть проникнути до хати через двері або через димар.

Ставилися до печі, як до живої істоти, часто називали матір’ю або годувальницею, що зміцнює родину. Казали: «Як піч не згуртує, то лихий запанує». Під час спільної трапези й формувалося відчуття святості родинного вогнища, єднання роду.

Господарка мала щодня підмазувати піч і підмітати чистим віничком, а в суботу — підбілювати й розмальовувати візерунками. Часто біля неї дівчата ворожили, а при сватанні дівка повинна була «колупати» піч. Коли ж молода назавжди переїжджала в сім’ю чоловіка, разом зі скринею з приданим брала камінчик від рідної печі (на щастя).

Читайте також:   Свята Покрова: традиції, звичаї, обряди

Скриня: роль і наповнення

Як тільки в сім’ї народжувалася дівчинка, батьки обов’язково замовляли скриню для її посагу. Кожна дівчина до заміжжя шила й вишивала певну кількість рушників, сорочок, домотканого полотна та білизни. Коли ж починалося весілля, усі гості могли побачити, наскільки працьовитою була дівчина, скільки має приданого і якого саме.

Традиційно скриня мала бути в коморі, але інколи її ставили збоку столу. Це була і шафа, і водночас музей сімейних реліквій, тому що до неї складали і весільний одяг з вінцем, і вишиті рушники, і придане для дочки, і «одяг на смерть» тощо. У прискринок складалися різноманітні прикраси: коралі, баламути, сережки, каблучки, а також цінні папери, церковні свічки та навіть книги.

Серед одягу завжди клали запашні сухі квіти та трави для приємного запаху. Скрині прикрашали розписами сцен із козацького життя або рослинним орнаментом, різьбленням.

Покуття — святе місце в хаті

«Клянусь тобі перед святим покуттям!» — клятва, яку не можна було порушити, оскільки покуття (або червоний кут) — це святе місце в хаті, своєрідний олтар. Тут завжди висіли ікони, на які гості й хазяї молилися, заходячи в хату. Вважали, що покуття — це місце пращурів, тому ставили на нього різдвяного дідуха (духа всіх предків) та кутю для пригощання. Покуття також прикрашали спеціальним рушником — божником.

На покутті відбувалися всі урочисті події родини. Наприклад, тут вперше купали новонароджену дитину. Сюди ж садовили наречених на весіллі. Тут зберігали освячені гілочки верби, обрядові свічки, колосся пшениці для зажинків й обжинків. Зрештою, і труну померлого також ставили поряд із покуттям.

Стіл — господар хати

Домівка ставала повноцінною, коли мала великий стіл. Постійне місце столу — біля покуття. Саме за столом, під святими іконами, на довгих лавах збиралися всі члени родини, щоб провести вечір за бесідою або сімейною радою.

За столом святкували особливі дати, наприклад: народження людини, весілля, похорон. Спільне застілля — основа будь-яких свят (різдвяних, великодніх тощо). У гарного господаря на застеленому скатертиною столі обов’язково мала бути паляниця з сільничкою — ознака сімейного ладу й доброзичливості.

За стіл ніколи не сідали в шапках або з неприбраним, незаплетеним волоссям. Також не можна було лаятися, підвищувати голос чи сидіти «спиною до столу».

Читайте також:   Бренди Європи: середньовічний фестиваль троянд у Греції

Вишиті та ткані рушники

Прикрасою хати й гордістю кожної господарки були вишиті та ткані рушники. Рушників у хаті повинно бути багато: треба ж і руки витирати, і зі столу прибрати після їди, і хліб накрити, і корову здоїти, і чистий посуд повитирати тощо. Духмяною паляницею з сіллю на вишитому вибагливими візерунками рушнику завжди зустрічали найдорожчих гостей.

Рушники відігравали важливу роль у різноманітних ритуалах. За допомогою них благословляли на щасливий життєвий шлях, зміцнювали кумівство; якщо парубок ішов на війну, упевнювали у швидкому поверненні. Також рушник давали в далеку дорогу на згадку про рідний дім. Без святкового рушника не входили в нову оселю, не освячували криниці, не зустрічали новий врожай. Був звичай обв’язування сватів рушниками, що символізував згоду молодої дівчини на шлюб.

Тож рушник завжди асоціювали з рідною домівкою. Він мав не тільки оберігати власника, але й не давати йому забути про тих, хто його найбільше чекає.

Лава — господиня оселі

За народною мудрістю, щоб зрозуміти, чи хороша господарка в хаті, досить подивитися на лаву. Саме тому жінки ретельно чистили й мили, застеляли їх тканими доріжками.

У кімнаті могла бути одна або дві лави, а інколи й більше. Ставили їх біля стін. Основною була та, що знаходилася від мисника до покуття, наступна за вагомістю — застільна (що стояла біля столу).

На лаві пеленали й купали немовлят. Сідати на лаву запрошували шановних гостей. Під час весілля, коли обдарували молодят, гості ставали на лаву й усім показували, що дарують. Інколи стати на лаву просили хрещену матір, тещу або свекруху. «Стати на лаву» означало бути особливо шанованим гостем.

Колиска або люля

Виготовляли колиски кваліфіковані столяри з певним родинним статусом (не розлучені; такі, що мали велику й дружну сім’ю) і лише з благородних порід дерев (клена, ясеня, горіха тощо).

Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку. До неї клали цілюще зілля й ляльку-мотанку, яка повинна була оберігати немовля від біди. Люлька знаходилася біля ліжка. Якщо дитина прокидалася, мати відразу приколисувала немовля, а за потреби й пеленала. Колихаючи дитину, мати завжди співала їй лагідні колискові пісні. Саме ці пісні допомагали немовляті засвоїти рідну мову, відчути родинне тепло, а також уберегтися від злих сил.

Зазвичай колиску в родині не змінювали, а тільки вкладали в неї нові пелюшки. Якщо ж у подружжя дітей не було, люлю ховали на горищі. Не можна було спалювати її, тому що вважали, що тоді в роду вже не буде потомства.

Не менше, аніж в обереги, люди вірили в ангелів-охоронців. Хто такі ангели, яка їх місія, що про ангельський світ відомо з церковної традиції, яке місце займають ангели в культурі тощо — також читайте на нашому сайті.

↓
Розмір шрифту
Контраст