Вся світова музична культура – східна, західна і навіть африканська має в основі імпровізаційний початок та таке поняття, як інсайт – раптом відчуте. Є певні канони, що дозволяють імпровізувати. Основна відмінність східної культури – це усне наслідування, коли просто передається якась мелодія через віки від батька до сина, наприклад мелодія, що звучала при дворі імператорів. У якийсь момент ця традиція починає фіксуватися та записуватися.
Коли чуєш східну музику, відчувається колорит, котрий ніколи й ні з чим не сплутаєш. Східна музика – це пентатоніка, якщо це Китай та Японія. Це певні мелодії, які плавно перетікають одна в одну. Якщо це музика Перська, Турецька або Узбецька – відчувається якийсь фон, певні лади, якими обумовлена східна музична культура.
Коли європейці стали цікавитись духовними цінностями Сходу, наприклад, буддизмом, то опосередковано почали вивчати й східну музику. Яскравий приклад – це Джон Кейдж, який був захоплений китайською музикою та культурою. І це знайшло відображення у його творчості.
Людина постійно пробирається крізь інформаційну хвилю, яка є абсолютно в усіх проявах життя. Це «море» інформації абсолютно вербалізоване. Слухач звик, що є певні звуки різних музичних інструментів: скрипки, флейти, рояля, барабана, гітари тощо. Тобто є певний набір тембрів, до яких людина звикла. А на Сході ця палітра багатша. Саме вона дозволяє створити настрій. І звичайно, якщо ми заплющуємо очі, то у нас загострюється слух.
Середньоазіатські акини
Середньоазіатська музика містить багато різних музичних стилів, що виникають з різних азійських культур. Тим вона й унікальна. Значний вплив на середньоазіатську музику справили акини – поети-імпровізатори, які читають свої вірші під акомпанемент домбри, комуза, дутара (дво- або триструнного щипкового музичного інструменту). Як правило, творчість акинів була усною, а це означає – миттєвою, особливо в часи відсутності будь-яких засобів звуко- та відеозапису. У наші дні проводяться фестивалі цього музично-поетичного жанру, на яких шанувальники творчості акинів, а їх, як виявилось, в Середній Азії немало, можуть насолоджуватися їх творами. Акини – не просто артисти естради. У таких країнах, як Киргизстан, Казахстан, Узбекистан, вони виступають глашатаями тих політичних та соціальних змін, які відбуваються у цих країнах та мають великий вплив у суспільстві. Творчість акинів можна порівняти з творчістю американських реп-виконавців, тексти яких часто також мають гостросоціальний характер і є імпровізованими.
Сьогодні середньоазіатські музиканти виконують музику для душі у різних стилях – від фольклору до RNB.
Близькосхідний мікс
Народ, що населяє близькосхідні землі від Єгипту до Ірану – це індивідуальна музична культура зі своєю історією та традиціями. На перший погляд, «етнічно однорідний» арабський світ музично різнобарвний, як перський килим.
Більшість країн Близького Сходу є ісламськими, тому музика цих країн пронизана традиціями ісламу. Історія цих країн багато в чому пов’язана з Османською імперією, до якої не одну сотню років більшість з них входило, а також з європейськими колонізаторами, які захопили південну Африку, Аравійський півострів, узбережжя Перської затоки. Тож у культурі близькосхідних країн, зокрема у музиці, спостерігається вплив тюркської культури. У країнах, розташованих ближче до африканського континенту, наприклад, Катарі, Африці, Єгипті – яскраво виражений вплив африканських наспівів та використовуються африканські музичні інструменти.
Характерним стилем виконання в арабській частині Ближнього Сходу є макам, що поєднує у собі вокальні та інструментальні імпровізації без певного ритмічного малюнку. При цьому макам має свої різновиди залежно від країни та народу, який його виконує.
Арабський світ значно впливає на європейську музику. Відомо, що багато назв музичних інструментів, таких як лютня, ребек (попередник скрипки) та орган мають арабські витоки.
Винятком серед країн Ближнього Сходу є Ізраїль. Музика цієї країни – це суміш єврейських та неєврейських музичних традицій. Таке поєднання призвело до створення самобутньої музичної культури. І йдеться не лише про фольклорну складову. Потоки емігрантів з Європи, Азії, Латинської Америки, Африки сформували таку музичну суміш, яка має велику популярність не лише всередині країни, а й за кордоном.
Далекосхідні тигри
Музика Східної Азії значно відрізняється від музики інших азійських регіонів. Культура Китаю, Японії, В’єтнаму, Таїланду, Кореї – самостійний, багатий на фарби світ. Розуміння багатьох музичних речей у цих країнах дуже відрізняється від європейських поглядів.
Так, наприклад, Пекінська опера поєднує в собі не тільки спів, а й мімічні дійства, акробатику і танці. Традиційна музика Китаю виконується на сольних інструментах або маленькими ансамблями, які складаються зі струнних щипкових інструментів, флейт, цимбал, гонгів та барабанів. Одними з самих стародавніх китайських інструментів є бамбукові дудочки та куцин (струнний щипковий інструмент). Вокальна китайська музика, як правило, виконується високим не резонуючим голосом або фальцетом і частіше за все – сольними партіями, ніж хоровим виконанням. Вся традиційна китайська музика більше мелодійна, ніж гармонійна. Ймовірно, китайська вокальна музика еволюціонувала з розспіваних поем та віршів під музичний акомпанемент. Однією з найпопулярніших народних китайських пісень є Mo Li Hua («квітка жасмину»). Слід зазначити, що музика Китаю неоднорідна через територіальні відмінності провінцій цієї великої країни: музика провінції Гуандун абсолютно відрізняється від музики провінції Сичуань, де знаходиться єдина в Китаї консерваторія та сичуанська опера, що відома далеко за межами Китаю.
Японська музика електрична і різноманітна. Багато інструментів, таких як koto, були представлені ще в IX-Х століттях. З IV століття популярною стає народна музика, яка супроводжується гитароподібним інструментом – сямісеном.
Популярним в Японії є тайко – гра на японських барабанах різних розмірів, яка використовується в різних музичних жанрах. Тайко особливо популярний останні роки та є основним інструментом перкусійних ансамблів, репертуар яких заснований на музиці минулого, переважно фольклорного характеру. Музику тайко грають великі ансамблі барабанщиків, які звуться куми-дайко. Походження тайко невідомо, але окремі археологічні знахідки (глиняні фігури барабанщиків) говорять про можливість його зародження ще в VII столітті. Серйозний вплив на тайко міг мати й Китай, однак і інструменти, і стиль музики залишаються унікальним надбанням саме японської культури. Барабанний бій тайко використовувався не тільки у музичному мистецтві. Під час бою його використовували для залякування противника, а також для спілкування між загонами.
Тайко, як і раніше, використовується у релігійній музиці буддизму та синтоїзму. У минулому тайко-музикантами були священнослужителі, які грали лише в особливих випадках та невеликими групами, але згодом світські чоловіки (рідше жінки) також грали тайко у напіврелігійні свята.
Створення сучасного ансамблю тайко приписують джазовому барабанщику Дайхачи Огучи у 1951 році. Пізніше тайко поширилося не тільки по всій Японії, а й за її межами. Яскравим прикладом сучасної тайко групи є Gocoo.
Індія
Музика Індії настільки різноманітна, що неможливо вмістити розмову про неї у рамки невеликого матеріалу про східну музику. З індійською музикою існує кілька асоціацій, найстійкіші з них: ситар та індійське кіно. Ситар – струнний щипковий інструмент. Одним з найвідоміших музикантів, який опанував техніку гри на цьому складному інструменті був Раві Шанкар. У 60-ті – 70-ті роки минулого століття європейські музиканти активно використовували цей інструмент у своїй творчості. Ситар звучить, наприклад в композиції «The Beatles» «Norwegian Wood» (1965 рік) або в пісні «The Rolling Stones» «Paint in black».
Музика в індійському кіно – самостійний жанр. Неможливо представити собі хоча б один з фільмів Боллівуду, в якому б не звучали пісні. Над музикою до боллівудських фільмів працювали найвідоміші індійські композитори та музиканти: Раві Шанкар, Вилайат Хан, Алі Акбар Хан, Рам Нарайан.
Індія – одна зі Східних країн, де музичний лад має не 12, а 24 ступені, де октава замість півтонів поділяється на більш дрібні інтервали – чверть тони. І ось за цими чвертями тонів «гуляє» мелодія раги, зупиняючись по черзі то на одному, то на другому звуці. Музичної теми у її звичайному розумінні тут не знайти. Ця музика – не для розуму, і навіть не для емоцій. Вона скоріше – для стану. Неконтрастна, одноманітна, вона звернена до чогось глибшого, ніж звичайна свідомість людини.
Рага взагалі – жанр імпровізаційний, як і багато інших жанрів східної музичної культури. Слух людей Сходу розвинений настільки, що вони легко відрізняють висоту звуку в невеликих межах. Це пов’язано з тим, що багато мов Сходу – тональні. Тобто від того, на якій висоті вимовлена фраза, залежить її сенс. Тут вже чи хочеш, чи не хочеш, а хороший слух розвивати доведеться, щоб не відчувати незручностей як мінімум у побутовому, а тим більш у діловому спілкуванні.
Другий важливий момент – ритміка східних мелодій. Вона поєднує в собі різноманітність (не прагне до повторення ритмічного малюнку, як європейська) та одноманітність (дрібні тривалості форшлагів вільно чергуються з довгими «застиганнями», «милуваннями» одним звуком). Рага – це течія звукової тканини, перетікання з одного стану в інший, такий собі музичний роздум.
Здається, занурюєшся у це легке озеро прозорих звуків й відчуття часу втрачається, думки розчиняються самі собою, а залишається тільки вічність.
Східна музика у різних її проявах вбирає мистецтво інших цивілізацій, проте залишається самобутньою, зберігаючи своє коріння та переходячи з покоління в покоління.
