Нематеріальна культурна спадщина        23 Січня 2020        344      

Українське зимове вбрання: види та обрядове значення

Коли в історії вперше згадують про зимовий одяг українців? Чи варто вивертати кожуха? Чим відрізняється чернігівський кожух від черкаського, а київський від охтирського й богодухівського? Що таке кептарик, сердак, карамізелька, лейбик чи горсик? Усі відповіді знайдете в нашій статті.

Гуцульська гуня // fb.com/TretiPivni

З історії та технології кушнірства в Україні

Перші письмові згадки про хутряні кожухи на території України припадають на ХІІ століття. Згадки про кожух є в Іпатіївському літописі, зазначений 1251 рік. Про нього розповідають іноземні мандрівники, що подорожували нашими землями у XVII столітті.

У 1585 році в Галичі було засновано кушнірський цех. Добрий майстер-кушнір був поважною й заможною особою, яка пройшла суворий відбір та 3–4 роки кропіткого навчання основам майстерності. Майстрів-самоучок, які найчастіше працювали на селі, називали партачами.

Сердак та елементи його декорування // krovets.com.ua

Кушнірський сезон тривав із липня до жовтня. Сирі брудні шкіри вимочували, зчищали бруд, прали та вичісували. Потім витріпували, заправляли в спеціальні дерев’яні рамки з притискачем (п’яла) та здирали міздру. На наступному етапі їх квасили в соляному розсолі із житніми висівками; полоскали, сушили та били для досягнення міцності, м’якості та еластичності спеціальним пристроєм — «ключем». На завершальному етапі скорину «білили» за допомогою гіпсу чи крейди або ж фарбували «намазкою» з кори вільхи, дубу та бузини, а пізніше — синтетичних барвників. Наприкінці готову шкіру полірували камінцем чи пемзою для надання їй гладкості та шовковистості.

На Іллю наставав сезон замовлень на пошив вбрання. До найвправніших майстрів приїздили не тільки із сусідніх містечок та сіл, але й здалеку. За традицією, після зняття мірок примірок виробу не робили й узагалі роботу нікому не показували, адже вважали, що це погана прикмета. Зате потім такий кожух зігрівав і радував свого господаря багато-багато років, часто його передавали нащадкам.

Кожух: обрядове значення

Одним із найвідоміших зразків одягу, який століттями захищав наших предків від суворих морозів, був кожух із вовняної шкіри. Він уособлював щасливе життя в достатку, теплі та затишку, був символом плодючості та працьовитості. Після народження немовлят загортали в кожух, аби вони були здоровими та багатими.

На розстеленому по лаві кожусі сиділи молодята, отримуючи благословення від батьків. Вивернутий кожух символізував щирість і захищав від пристріту. У ньому свекруха зустрічала невістку на весіллі. Його активно використовували під час магічних обрядових дійств, одягали під час численних сільськогосподарських ритуалів, пов’язаних із підвищенням плодючості.

Кольорова гама та символіка орнаментування

Найчастіше кожухи були білими, іноді їх фарбували в червоний або чорний колір. Кожен регіон мав свої вподобання: на Чернігівщині полюбляли оранжево-коричневі кольори, на Черкащині — червоно-коричневі. Нагольні (некриті) кожухи прикрашали вишивкою, аплікаціями, в’юнками, шнурами та китицями із вовни.


На Київщині вишивали по правій полі великий візерунок, найчастіше основою були квіткові мотиви. Схожий орнамент прикрашав поділ та обшлаги рукавів. Охтирські й богодухівські кожухи мали оздоблення ще й на полях, по спині та на комірі.

Кожен декоративний елемент виконував оберегові функції: підковки та зірки захищали від лихого ока та наврочень і привертали вдачу, яблучка символізували здоров’я, молодість та кохання. До речі, найчастіше виготовляли та прикрашали кожухи чоловіки-кушніри, тому що для жінки ця справа є заважкою.

Зимовий одяг Поділля та західноукраїнських земель

Справжні витвори мистецтва — «кожуші» угорських українців та гуцулів. Це — короткі дублянки з овечої шкіри, яскраво прикрашені витонченою вишивкою, зробленою гарусом (вовняною пряжею) та бісером; оздоблені чорним смушком, колосовими шнурками, кружальцями та різнокольоровим сап’яном — тонкою та м’якою фарбованою козячою шкірою. Довгі (нижче коліна) кожухи на Буковині називали цуранками або мінтянами.

Кожух (Коломия, Івано-Франківська область) // pinterest.com

Почесне місце серед зимового вбрання займав кептарик — різновид білого кожуха, виготовлений з однієї м’якої овечої шкіри, перегнутої навпіл. На згині робили виріз для горловини, із боків — прорізи для рук. Передню частину розрізали, формуючи дві полочки, на яких були розташовані прорізні кишені.

У кожній місцевості були власні традиції оздоблення кептариків. Особливо пишно прикрашали святкові кожухи. Це і різноманітні шкіряні аплікації та плетені шнури, капслі — металеві клепки, китиці з різнокольорових вовняних ниток, бісер і вишивка. Кептарик без рукавів називали кацавейка (іноді коцовейка), гуцуляк, бунда, камазоля чи камізелька. Русини Лемківщині часто говорили лейбик чи цибік.

На Бойківщині жінки носили горсики — декоровані безрукавки без коміра, оздоблені гарусом, склярусом і пацьорками. Горсики з валяної шерсті (повсті) мали назву «Катанка».

Зимовий одяг міщан

Міщани найчастіше використовували швабики — досить короткі кольорові кожушки, обшиті смушком і сап’яном. Мисливці замовляли собі швабики зеленого кольору, військові — червоного (так звані «уланські»). Дівчата, аби підкреслити красу фігури, одягали довгі приталені та розкльошені знизу «польські» кожухи.


Популярним був сердак, який виготовляли з грубого домотканого вовняного сукна й оздоблювали вишивкою та гаптуванням. На Закарпатті чоловіки носили теплий вовняний уйош. Традиційним одягом чоловіків був куртак або курта з рядовини — домотканої лляної тканини з вовняним підтканням. Жіночі свити також часто робили з рядовини.


Важливим елементом жіночого вбрання завжди був головний убір, зокрема хустка.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: