Нематеріальна культурна спадщина        27 Травня 2019        282      

Вулиця — веселі вечорниці: учасники та особливості проведення

Вулиця — своєрідна традиція відпочинку і спілкування сільської молоді на відкритому просторі. Як правило, місце збору молоді було на майдані посеред села, чи біля водойми, на лісній галявині, чи навіть на лавочці в когось під хатою. Більше про колорит дійства — далі.

Особливості веселих вечорниць

Такі веселощі починалися з приходу тепла, на Великдень, і продовжувалися протягом літа: коли не було польових робіт — майже кожен вечір, а потім тільки у святкові дні та на вихідні. Зазвичай, «вулиця» — безперервне і веселе дійство: дівчата співали, музики грали, усі танцювали, веселилися, жартували та загравали один до одного. Саме під час таких розваг і відбувалися знайомства хлопців та дівчат, а потім і прилюдне оголошення про їхні стосунки.

Гуляти молоді люди починали з 16–17 років. Хлопці, що вперше виходили на вулицю, несли для всіх «могорич» — декілька пляшок вина або горілки. З дівчат такої плати не брали. Але якщо дівчина до 20 років не брала шлюб, її вважали «старою дівою».

Першими до «вулиці», коли починало сутеніти, збиралися і заводили пісень дівчата. Співали ліричні пісні про дівочу долю, про те, що не хочуть жити з нелюбом («Ой на горі та город зряжен»). А коли бачили, що наближаються хлопці, могли й жартівливу чи глузливу заспівати. Популярними були дівочі хороводи: кругові і ключові. Кругові — це такі, коли одна з юнок у колі товаришок показувала все, про що співають дівчата: «Подоляночка», «Мак», «Перепілочка» та інші. Ключові — це коли дівчата ходять одна за одною в лінію — ключем. До ключових належать «Кривий танець», «Плетениця», «Вербовая дощечка» та інші. На Великдень дуже популярним був хоровод «А ми просо сіяли», що водився двома ключами.

Пізніше, зібравшись до гурту, приходили хлопці. Спочатку вони спостерігали за тим, як дівки співають, а потім починали жартувати й запрошувати їх до танців: метелиці, шумки, козачка, а ще «Якова», «Карапету» «Ойри».

Крім того, під час «вулиці» гралися у веселі забави, яких молодь знала раніше так багато. На півдні України ще у 50–70 роках дівчата і хлопці збиралися на вулиці грати у «Козаки-розбійники», «Бабу-куцу» та «Бояри, ми до вас прийшли».

У селах нашої області, як і на Херсонщині, південній Київщині, Таврії, Лівобережжі та Слобожанщині, на Великдень ставили «качелю» (гойдалку). І це була не тільки розвага: якщо погойдався на ній, — очистився повітрям від усяких негараздів і хвороб. Вважають, що звичай гойдатися на «качелі» походить зі сходу, де він був відомим ще зі старовинних часів. До України це, скоріш за все, прийшло з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка — улюблена весняна розвага.

Розповідь Параски Лободи

Директор Маломечетнянського краєзнавчого музею Людмила Березка записала розповідь Параски Лободи (1908 року народження) про знайомство молоді: «Хлопці наймали хату у самотньої жінки, замовляли музику, а дівчата в складчину готували частування. На вечорницях співали, грали у «фанти», «зайчика» та інші народні ігри, а також танцювали. Улітку хлопці наймали троїсті музики (бубoн, скрипка, гармошка) і вечорниці проводили на степку. Тут знайомились, здружувалися з дівчатами і, якщо парубок вподобав собі дівку, одразу ж, у найближчу неділю, засилав до неї сватів.

Ще знайомилися з дівчатами з сусідніх сіл біля млина в селі Голосково, коли дівчата з батьками привозили пшеницю на помел. А також зустрічалися на базарах, ярмарках, біля церкви. Бувало так, що їздили на храмові свята до родичів: на Святого Михайла — у Тридуби, на Покрову — в Адамівку, на Святої Параски — у Люшневату. Спочатку йшли на службу Божу, а потім гостювали в родичів. Тож хлопці мали нагоду «видивлятись» гарних дівчат з інших сіл. Бо ж, як каже прислів’я: «“Хоч і сова, якби з другого села”».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: